пятница, 30 апреля 2010 г.
Поглянь - усе навколо зацвіло...
ось таким був сьогоднішній день... просто чудовий!! почалось все з учорашнього концерту Fleur, а завершується тільки зараз, бо спати хочеться страшенно))))
четверг, 29 апреля 2010 г.
вторник, 27 апреля 2010 г.
пятница, 23 апреля 2010 г.
Спросонья..
Замечательное утро сегодня! так здорово рано проснуться, никуда не спешить, зная, что можно лениться хоть целый день и так как-то легко внутри от этого и радостно...
Нравится мне то, что происходит в последнее время - и события, и люди, и дождь, и солнце, и море, и музыка, все-все!
А люди, с которыми знакомлюсь в последнее время, просто чудесные! Хе-хе... пользуясь случаем, передаю привет Наташе из Херсона, до сих пор улыбаюсь, когда вспоминаю наше знакомство, так тепло внутри и хорошо :) Наташа, ты такая класснючая!!!! сорри, что после концерта ничего здесь не написала, меня просто зашкаливало от переизбытка чувств))
Привет, Наташа lovingalife из Москвы! И спасибо за твой журнал, до сих пор читаю и до половины еще не дошла, столько мудрости и света, просто мурррр... Очень рада нашему знакомству!
Привет, Аня eho_goroda_n из Одессы! Кстати, ты была вчера в Выходе? Мне так интересно было тебя узнать, но я потом опаздывала на встречу и не успела народ поразглядывать.
Вот вам всем ролик Pianoбой из вчерашней подборки короткометражек ;)
Нравится мне то, что происходит в последнее время - и события, и люди, и дождь, и солнце, и море, и музыка, все-все!
А люди, с которыми знакомлюсь в последнее время, просто чудесные! Хе-хе... пользуясь случаем, передаю привет Наташе из Херсона, до сих пор улыбаюсь, когда вспоминаю наше знакомство, так тепло внутри и хорошо :) Наташа, ты такая класснючая!!!! сорри, что после концерта ничего здесь не написала, меня просто зашкаливало от переизбытка чувств))
Привет, Наташа lovingalife из Москвы! И спасибо за твой журнал, до сих пор читаю и до половины еще не дошла, столько мудрости и света, просто мурррр... Очень рада нашему знакомству!
Привет, Аня eho_goroda_n из Одессы! Кстати, ты была вчера в Выходе? Мне так интересно было тебя узнать, но я потом опаздывала на встречу и не успела народ поразглядывать.
Вот вам всем ролик Pianoбой из вчерашней подборки короткометражек ;)
среда, 21 апреля 2010 г.
вторник, 20 апреля 2010 г.
Цветочек
Ну.. эта... в общем, я предупреждала))
Пусть, как только время к ночи, сердце кровоточит
И по капле душу точит беда.
Спи спокойно мой цветочек, цветочек, мой цветочек,
Я тебя в обиду не дам.
Налетели темные бешеные ветры,
Опустел и стынет наш дом,
Но мы еще увидим рассветы, рассветы,
Мы покой и радость найдем.
Спи спокойно мой цветочек, цветочек, мой цветочек,
Мы покой и радость найдем.
Пусть тот, кто нас с тобой покинул, вернуться не хочет,
И пусть во тьме ночной простыл его след.
Спи спокойно мой цветочек, цветочек, мой цветочек,
Я тебя укрою от бед.
Обступили тени нас и тьма в лицо хохочет
И пророчит слезы и боль.
Но после гроз приходит свет солнца, цветочек,
И мы его увидим с тобой.
Спи спокойно мой цветочек, цветочек, мой цветочек,
Мы увидим солнце с тобой.
а еще ко мне сегодня приехала книжечка Ани Русаковой (moleska) Кишенькові речі :) вот такие разные приятности.. листаю и мурлычу от удовольствия, а за окном такой хороший дождик показывают..
Пусть, как только время к ночи, сердце кровоточит
И по капле душу точит беда.
Спи спокойно мой цветочек, цветочек, мой цветочек,
Я тебя в обиду не дам.
Налетели темные бешеные ветры,
Опустел и стынет наш дом,
Но мы еще увидим рассветы, рассветы,
Мы покой и радость найдем.
Спи спокойно мой цветочек, цветочек, мой цветочек,
Мы покой и радость найдем.
Пусть тот, кто нас с тобой покинул, вернуться не хочет,
И пусть во тьме ночной простыл его след.
Спи спокойно мой цветочек, цветочек, мой цветочек,
Я тебя укрою от бед.
Обступили тени нас и тьма в лицо хохочет
И пророчит слезы и боль.
Но после гроз приходит свет солнца, цветочек,
И мы его увидим с тобой.
Спи спокойно мой цветочек, цветочек, мой цветочек,
Мы увидим солнце с тобой.
а еще ко мне сегодня приехала книжечка Ани Русаковой (moleska) Кишенькові речі :) вот такие разные приятности.. листаю и мурлычу от удовольствия, а за окном такой хороший дождик показывают..
воскресенье, 18 апреля 2010 г.
У нас в раю...
Я до сих пор под таким впечатлением от концерта Ирины Богушевской, что ничего вразумительного от меня дождаться не получится...Просто не знаю, как его можно описать, ну нет у меня таких слов.. Даже не знаю почему, но вот когда случается что-то неприятное, это можно разрисовать как угодно, но вот когда все чудесно настолько, что кажется, будто это какое-то другое измерение, внутри все поет - счастье-счастье-счастье :) и хочется не говорить, а просто подольше все это чувствовать.
Определенно могу сказать только, что это самый лучший концерт, на котором я была. И благодаря Ирине в этот раз в филармонии я чувствовала себя "у нас в раю"... Так здорово подобрался у нее коллектив, все совершенно подорванные в самом лучшем смысле этого слова!!!! Пусть все у них будет замечательно, пусть и дальше дарят нам такие прекрасные праздники, когда сердце поет вот уже четвертый день одни и те же песни и никак не угомонится))) потому что именно такая музыка делает людей добрее, а мир светлее...
так что, дорогие мои, придется вам терпеть звучащие внутри меня песенки несколько постов подряд, они просто просятся сюда)))
Слушай меня
Слушай меня,
Я привезла тебе из тайной страны
Странные сны, смотреть.
Все там вольны,
Там из морей выходят дети луны
В свете луны петь.
И бежит тропой мышиной
Вдаль на ножках камышиных
Ночь.
И бежит тропой мышиной
Вдаль на ножках камышиных
Ночь.
Слушай меня,
Серебристым блеском гибкой волны
Души полны у нас.
Воздух теплом,
А взгляд печалью и просторами полн,
Руки полны ласк.
И бежит тропой мышиной
Вдаль на ножках камышиных
Ночь.
И бежит тропой мышиной
Вдаль на ножках камышиных
Ночь.
Слушай меня,
И ты увидишь зачарованный лес
Под звездным шатром небес.
Рои светлячков
Ему мерцающий соткали покров,
Он дремлет и ждет чудес.
Время там стригут цикады,
Слышишь, только так и надо
Жить.
Время там стригут цикады,
Слышишь, только так и надо
Жить.
Слушай меня,
Песчинкой станешь, что сверкает в волне
И пропадает на дне, смеясь.
Ты светлячком
Тысячелетним станешь, камнем морским
И облаками над ним, как я.
Время там стригут цикады,
Слышишь, только так и надо
Жить.
Время там стригут цикады,
Слышишь, только так и надо
Жить.
Определенно могу сказать только, что это самый лучший концерт, на котором я была. И благодаря Ирине в этот раз в филармонии я чувствовала себя "у нас в раю"... Так здорово подобрался у нее коллектив, все совершенно подорванные в самом лучшем смысле этого слова!!!! Пусть все у них будет замечательно, пусть и дальше дарят нам такие прекрасные праздники, когда сердце поет вот уже четвертый день одни и те же песни и никак не угомонится))) потому что именно такая музыка делает людей добрее, а мир светлее...
так что, дорогие мои, придется вам терпеть звучащие внутри меня песенки несколько постов подряд, они просто просятся сюда)))
Слушай меня
Слушай меня,
Я привезла тебе из тайной страны
Странные сны, смотреть.
Все там вольны,
Там из морей выходят дети луны
В свете луны петь.
И бежит тропой мышиной
Вдаль на ножках камышиных
Ночь.
И бежит тропой мышиной
Вдаль на ножках камышиных
Ночь.
Слушай меня,
Серебристым блеском гибкой волны
Души полны у нас.
Воздух теплом,
А взгляд печалью и просторами полн,
Руки полны ласк.
И бежит тропой мышиной
Вдаль на ножках камышиных
Ночь.
И бежит тропой мышиной
Вдаль на ножках камышиных
Ночь.
Слушай меня,
И ты увидишь зачарованный лес
Под звездным шатром небес.
Рои светлячков
Ему мерцающий соткали покров,
Он дремлет и ждет чудес.
Время там стригут цикады,
Слышишь, только так и надо
Жить.
Время там стригут цикады,
Слышишь, только так и надо
Жить.
Слушай меня,
Песчинкой станешь, что сверкает в волне
И пропадает на дне, смеясь.
Ты светлячком
Тысячелетним станешь, камнем морским
И облаками над ним, как я.
Время там стригут цикады,
Слышишь, только так и надо
Жить.
Время там стригут цикады,
Слышишь, только так и надо
Жить.
... завтра с неба хлынет свет и до весны он будет с нами...
Для меня зима - это снег! И он у нас идет уже третий день (плевать, что по чуть-чуть и сразу тает)...
Итак, всем, кто ждет снега так же, как и я, посвящается -
Свежий воздух пахнет зимой,
Я случайно вдохнула снег.
С каждым вдохом теперь я иной,
Абсолютно иной человек.
Траекторией плавных движений
Написали историю мы
По нехоженой белой пене
О последнем танце зимы.
Алмазная пыль блестит на пальто,
Драгоценности в волосах.
Осыпают нас жемчугами
Щедрые небеса.
Красоты и богатства хватило на всех -
Настоящего наяву.
Не была я, пока не вдохнула снег,
Уверена, что живу.
Мы - два поезда шедших мимо,
Остановленных в поле снегами,
И люди в их окнах друг другу
Улыбаются, машут руками.
Белоснежные блёстки усыпали мусор,
Разруха и грязь не видны.
В голове так светло, безмятежно и пусто
От последнего танца зимы!
Алмазная пыль блестит на пальто,
Драгоценности в волосах.
Осыпают нас жемчугами
Щедрые небеса.
Красоты и богатства хватило на всех -
Настоящего наяву.
Не была я, пока не вдохнула снег,
Уверена, что живу.
Держи меня за руку
В густом тумане вьюжном!
Кажется, что больше
Ничего не нужно.
Держать тебя за руку,
Кружить не замедляясь,
Дышать не задыхаясь,
Любить не сомневаясь.
Мы сели в метро напротив,
Каждый занял свободное место.
Выясняем, когда выходим,
Улыбаясь и делая жесты.
А девушка с нас не спускает глаз,
Не зная, что близкие мы.
Она думает, что поняла лишь сейчас,
Как знакомятся люди с людьми.
Алмазная пыль блестит на пальто,
Драгоценности в волосах.
Осыпают нас жемчугами
Щедрые небеса.
Красоты и богатства хватило на всех -
Настоящего наяву.
Не была я, пока не вдохнула снег,
Уверена, что живу.
понедельник, 12 апреля 2010 г.
Промова Ліни Костенко з нагоди її 80-річного ювілею.
За текст величезне спасибі , це ж треба було все вручну набрати!! Отже - насолоджуйтесь:
«Марудне діло – ювілей,
всі пера вмочені в єлей…»
Я ці рядки написала дуже давно, ще близько не було ніяких ювілеїв. І я подумала тоді: чого це я написала? Який ювілей? Який єлей? Ну, мабуть, думаю, заримувалось. Знаєте, звичка римувати: єлей-ювілей. І забула… Аж тепер я зрозуміла: справді, дуже марудне діло ювілей і, справді, пера вмочені в єлей.
Але, якщо з єлеєм собі можна дати раду, можна не слухати всіляких таких високих слів, можуть мене люди зрозуміти й самі їх не казати, не писати, можна уникнути ювілейного вечора, щоб там ніхто не віншував, не говорив казенних слів, можна прийняти от такий варіант, який зробило це видавництво…
Уявляєте, вони запропонували презентацію. Це ж у нас презентація? І ми не будемо плутати жанрів! От… Правда, трошки вона якась така сердечна, трошки забагато людей як на презентацію. Я вам дуже вдячна, що ви прийшли, щоб ми знали, що ми разом, що ми потрібні одне одному. ОПЛЕСКИ
Я справді надумала повернутися в цю літературу, в цю культуру. Бо важкий час – це завжди мій час. А легкий час - то я не розумію. От коли трошки було легше, нібито, - я розуміла, до чого йдеться. Тут мої чорнобильці, моя чорнобильська дорога, рідна моя експедиція казала, як я там збирала невтомно культурну спадщину, архіви Чорнобильської зони. Я вам признаюся – це ще для мене була еміграція звідси! І ви знаєте, я там знайшла свою Україну. Отам, де Україна вмерла, – отам вона є! Там люди втратили свою малу Батьківщину і полюбили її безмірно, і відчули велику Батьківщину особливо там.
Отже, із єлеєм ми собі дали раду. Но пасаран! Ніякі, розумієте, урочистощі і ніякі, розумієте, фальшиві святкування у нас не проходять, як ви бачите. От. Але з ювілеєм справа складніша, тому що ювілей – це треба замислитися, як жилося, як прожилося, що зробилося, словом, відверто кажучи: ювілей – це презентація життя. І от ми зараз тут, на презентації книжки, а в мене презентація життя. І я вам скажу: відчуття тяжке – з того боку в мене одібрали життя і з цього віднімають, як зрештою, у всіх нас, у всіх вас. Ми би собі зичили чогось кращого… Ми би собі зичили і незалежності, і достойної держави… На жаль, так є, як є.
Але що ж, журитись?! Тут було багато слів про поразку… Чого ж програли ми… – Чи ми програли?! Ви знаєте, це ж так іде історія, це її кроки. Впритул, звичайно, - це все криза, крах, з дистанції часу – так іде історія. І ми повинні зараз набратися сил, набратися спокою, набратися доброго гумору! Сміх перепалює, а в сльозах можна втопитись. Не треба!
Отаким чином, якщо йдеться про ювілей як про презентацію життя, долі, а не просто як привід привітатися, прийняти подарунки, квіти і так далі, що я вам тоді скажу? – А те, що за життя можна було б значно більше зробити. У мене був великий проект! Величезний проект! Я хотіла історію України дати в строфі, в поемах, в історичних романах, в драматичних поемах. І так, як знаєте у мене «Скіфська одісея» є, і там є такі слова: «Десь тут урвалась пам'ять історична, зате вона навіки золота», - я хотіла оцю нитку пам'яті історичної протягнути через віки і я той проект робила. Значить, як ви знаєте, у мене є «Древлянський триптих», у мене є та сама «Маруся Чурай», те ж саме «Берестечко», «Дума про братів неазовських». І я це писала. Бо не підряд же ж будеш писати, а так, що відчуваєш. І якраз у мене в роботі був Володимир Великий, була Роксолана, була графиня Розумовська, Андрій Потебня і так далі - теми все важчі, чим ближче до сьогоднішнього дня. Я вирішила все подужати, все зробити!
І, може, мені б хотілося щось інше. Тут мене дуже хтось хвалив і представив вам як поета громадянського звучання. Це не ви, Юрку? Ви? - Я Вам дуже дякую, що ви так спостерегли це, а я Вам ще й признаюся, що я би хотіла писати лірику-лірику-лірику… Може, я хотіла б малювати срібним олівцем… Птиць малювати на льняній тканині… Може, коли мені Оля Богомолець співає «Де вечір пахне м'ятою, аж холодно джмелю», може, мені це ближче… «Але хіба хтів - мусів», - писав Стефаник. Але, знаєте, я вам скажу, що я в історії живу, я в історію дуже вільно входжу, в будь-яке століття – це теж моє.
От. І я от працювала над цими речами, і хотіла встигнути зробити всю історію України, всю нитку оцю золоту протягти. От. І тут настало така щаслива подія – Україна стала незалежною! І тут би, здається, вільно писати те, що ти хочеш, уже тебе радянська влада… Добрий вечір, Миколо! Це наш чорнобильський Микола Семиног. …уже нас радянська влада не переслідує, не забороняє – сиди й пиши історію, якісь речі для України! І тут дивне сталося… Раптом-раптом пішли такі якісь флюїди:
шістдесятники? – та, що там ті шістдесятники зробили? вони такі-сякі шістдесятники!
історія? –ха-ха.
патріотизм? – ги-ги.
Може, хтось пам»ятає із старших, раптом часто так на екрані з'являлася така крилата фраза: «Патриотизм – последнее убежище для негодяев!» А хто ж хоче буть «негодяем», розумієте? І людям щось таке вставляли в голову, і вони послухали. Раптом зробилися смішними письменники, скажімо, такого типу, як я. Чим вона займається?! Якийсь народ... У той час, коли треба щось таке модернове?! Що це буде?! – Ага! Хай це буде андерграунд! Їхали-їхали і нікуди не приїхали, тому що андерграунд – це діло старе, лондонська підземка. Куди ж поїдуть наші письменники?! Коли чекаєш голосу покоління, а кожне покоління приходить і хай подасть свій, камертональний, голос, щоб це рухалось надалі. Бо, що собою являють шістдесятники?! Та ось сьогодні: скільки там нас залишилось?! А от дивіться: от Дзюба, так? ось Юрій Щербак – ага! Гарно це звучало?! Гарні вони?!
Коли тебе за радянської влади підозрюють у націоналізмі і т.д., і т.д., ти не маєш свободи, ти виборюєш кожну ту строфу, а потім приходить свобода, Незалежна Україна, і ти, не мавши де перевести подих, ти знову опиняєшся в бозна-якому становищі! Народниця, розумієте?! Взагалі-то, я вам скажу, що ніяка я не народниця – це між нами кажучи, тому що я в тому Чорнобилі - це наймодерніші теми зараз отакий Чорнобиль!!! Це те, чого в світі немає!
Правда, мене ніхто не чіпав… Мене якось обходили так поштиво… Але ж то я розумію флюїди, оці паскудні флюїди у суспільстві!!! І я вирішила, поскільки пішов такий мат-перемат, збагатили українську мову російськими матюками… Так треба ж теж це з розумом робити. Росіяни, між іншим, мають цілу «теорію вопроса», вони роблять цілі наукові дослідження «Что такое русская «феня»?" або «Русский мат» Ахмaтової (це наукова дисертація, вона була десь в спецхранах, і правильно роблять, вони дбають про свою мову). У нас же це все перехопили: молодь непідготовлена – заматюкалась. Як я могла на це дивитися?!?! Для них - це був вияв свободи. Ви розумієте, що мали відчути ці шістдесятники, які знали, що таке свобода в умовах несвободи, і раптом - в умовах свободи я побачила молоду українську літературу, яка матюкалась наввипередки і показувала свою незалежність! І я подумала (я вже не торкаюсь політичних аспектів), я, власне, тоді написала: «Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі»! І я собі пішла в еміграцію – в Чорнобильську зону - з людьми, яких я безконечно люблю, - це моя Чорнобильська історико-культурологічна експедиція. Я думаю, що більшого сміху, гумору, сили, ніж було в цій експедиції, я ніде не бачила! Я собі вийшла з Спілки письменників, бо мені це нудне скиглення, скимлення набридло. І я дуже добре прожила цей час: альбо за своїм письмовим столом і за комп'ютером, альбо в експедиції в Чорнобильській зоні, з рідкісними виїздами в Польщу, у Францію, в Бургундію! Словом, працювала.
В цей час хтось казав, що руки опускаються, ніхто нічого вже не хоче. Я цього не розумію! Я зараз не бачу поразки! Поразка – або вона може бути в людях, або вона не може бути взагалі! Розумієте, єсть же високовольтна лінія духу, яка проходить крізь усі віки, і ми до неї повинні підключитися – це буде рух опору. Це ж не означає, що нам треба виходити на вулиці, бити одне одному морди або робити якісь демарші, чи що. Треба бути людьми! І у мене таке враження, що люди скучили за собою. І оце, власне, що ви прийшли, стільки на якусь одну презентацію, мені здається, що просто ви самі скучили за собою, за якоюсь атмосферою, хіба ні?! О П Л Е С К И
Мій чоловік колись казав: «Лінусенько, ти не бійся, людство ніколи не відмовиться від того, що воно любило в собі!». Українці знають, що вони люблять, взагалі, люди знають, що вони люблять. От ми і не відмовимося!
Тепер я конкретно про оце «Берестечко». Оскільки, виявляється, нашим читатчиам уже література не потрібна, поезія тим більше не потрібна …
камера не писала
… і я вирішила перейти на сучасну прозу. І я якраз писала прозові свої книги, коли ж чую, отримую листа від видавництва «Либідь», що вони пропонують мені видати «Берестечко». Я не відповіла - я не хотіла! Я як обпечена з тим «Берестечком»! Ви розумієте, що «Український письменник» (стала незалежною Україна) вони до того вже опустилися, що у них вже так: ні техніки не знали, не мали і т.д. Вони видали чорт його знає як, соромно, в нашій державі так не повинні книги виходить, як вони мені видали «Берестечко»! При чому, 10 тисяч примірників. Далі… Раптом почали виходити піратські видання! Просто піратські видання, вони ходять, хтось заробляє на цьому, ніхто мене не питає. І ідуть з поганого видання ще оці жахливі піратські видання! Де це взяли?! Звідки це приносять?! – Зловити неможливо - пірати дуже такі хитрі в цьому. Більш того, що вже зовсім важко витримати, я нещодавно дізналася, я цього не знала, що навіть солідне видавництво, здається, навіть державне – це «Каменяр»… Борисе, «Каменяр» - це державне? Державне львівське видавництво «Каменяр» видає «Берестечко» без мого відома, без договору, і я так нічого й не знаю!!! Я дізнаюсь від інших людей, що вони це видали! При чому, там є якась комісія чи комітет про особливо якісь там важливі видання. А куди ж вони дивилися? Яке вони мали право видавати гроші цьому хаптурнику, який чомусь без мого відома видає «Берестечко»?! Там же і договору то й не було! Оце я тільки недавно дізналася. Але мені досить було того видання, досить було піратських видань, щоб я просто не хотіла «Берестечка» перевидавать. Хоча я вам скажу, що я «Берестечко» мені дуже-дуже дорога річ! Вона писалася довго, вона дописувалась – час її дописував.
камера не писала
Я вирішила написати саме «Берестечко», бо це страшна була поразка.
камера не писала
Так ви знаєте, що зробив, ви звернули увагу, що зробив Богдан Хмельницький після страшної своєї поразки і, до речі, заради своєї дружини?! – Він женився…
камера не писала
Ніби ми залежимо від того, що хтось Голодомор - на сайті Президента закрили цю тему. Бо головне зараз нагодувати людей! Прийшла влада, яка, бачте, зараз нагодує людей. Люди їх годують, а вони, розумієте, чорті що виписують!!! ОПЛЕСКИ І СМІХ
Потім, виявляється, що «спасібочки», «спасібочки» нам…
ХТОСЬ КРИЧИТЬ З ЗАЛУ. ЛІНА ВАСИЛІВНА ПРИГЛЯДАЄТЬСЯ
… хтось там незадоволений?! ОПЛЕСКИ І СМІХ Хтось обіцяє в Каневі… Нічого не бійтеся, украйонці-хахли, (ЗНОВУ ЗВЕРТАЄТЬСЯ ДО ТОГО, ХТО ЩОСЬ ТАМ ОБУРЛИВО ВИКРИКУВАВ) не бійтеся, Ви зможете, ми Вам дозволяємо розмовляти Вашою мовою.
Потім навіть один політик сказав, що виніс Україну на своїх руках! При чому, політик, до якого я добре ставлюся. Досить уже той – такого пафосу «виносити Україну на руках», «годувати», «обіцяти» й т.д! Ша! Треба бути скромнішими! От, і треба поважати народ! От, не розколювать його! Тому що, коли кажуть: Схід/Захід, так далі… Ви знаєте: всі ці дні, от у мене презентація, ювілей, якось я його мушу витримати, то мені дзвонять звідусіль і пишуть. Як ви думаєте, перший дзвінок звідки був? – З Донецьку. ОПЛЕСКИ З Луганську. ОПЛЕСКИ У мене сидять гості – дзвонять мені з Макіївки (там прекрасно співають, є там такий хор), кажуть:
- У Вас там що, гості?
- Гості.
- Передайте їм прівєт от донєцкіх бандітов! ОПЛЕСКИ І СМІХ
От, і я спокійно кажу: «Гості, привіт вам од донєцкіх бандітов». І так далі, і так далі… Тобто в мене якась моя Україна, яку я не впізнаю. В інтерпретаціях політиків я не знаю такої України! Я знаю ту Україну, для якої я живу, для якої варто жити і працювати!!!
Так от я про «Берестечко». Значить, чому я його написала? – Кажу вам: це не про поразку, це про перемогу поразки. Я мусіла написати всі стани. Кажуть: Богдан Хмельницький три дні й три ночі пив в урочищі Гончарі після тої поразки. Пив! А що таке? – Мужчина, коли падає сильний мужчина, - гуркоту більше, ніж комарик коли падає, - значить і переживань більше і емоцій… Але розумієте, для мене було головне написати перемогу над поразкою. І я її написала, про що свідчить мотто – «Немає часу на поразку!»
Мала вийти перша книжки прози, про яку Дмитро Дроздовський завжди докоряє мені, що вона досі не вийшла. Знаєте, писати прозу важче, ніж вірші, - це страшно відповідально, особливо у цей наш час! Значить, скоро вийде та повість. Вона називається «Записки українського самашедшего». Як ви розумієте, у Гоголя «Записки сумаcшедшего», а я зробила уточнення, тому що українське божевілля – воно специфічне, бо, скажімо, якщо в Росії – манія величі – це хвороба, а в України раптом манія меншовартості. То я кажу, що коли Гогольский сумаcшедший, поскільки він російський сумаcшедший чиновнік, так такий сумаcшедший став Іспанським корольом Фердінандом VIII, і як у нас українець уже сумаcшедший, то він може побігти по стіні, як герой Кафки, Грегор, котрий раптом захотів поганого сиру і потім побіг по стіні… Значить, на це все треба звернути увагу! Приниження – це те, чого просто більше не можна допускати і культивувати!
І коли все-таки, все-таки видавництво не зважило на моє мовчання… І тут хтось сказав, подякував Оксані моїй за човникову операцію. Вона справді попрацювала добре. Вона мені сказала: «Ти знаєш, там же ж буде Сергій Якутович!» І тут я зрозуміла: Боже ти мій, я дуже люблю Сергія Якутовича, я його ще батька знала! Розумієте, це, коли проживеш якийсь шмат життя, може, більше любиш людей, бо ти знаєш їх в еволюції. Потім Оксана мені сказала: «А ти знаєш, як читає Петро Бойко Шевченка?» «Та, - я кажу: вони всі декламують!», - і не хотіла слухати, тому що мене дуже багато читають, але, знаєте, так значущо, а я не люблю цього. А вона каже: «Ти послухай». І я послухала Шевченка – ой! Далі: читає «Берестечко»! При чому, священик! Та ще й з Шевченківської церкви! Як він читає! Без декламації, часом він так читає, тим, чим я писала! І я раптом дуже полюбила цього невідомого мені священика Петра Бойка! Але мені так, як він читає, з його голосу, мені здалося і я питала: «А чи він не замолодий для того, щоб Богдана Хмельницького читати?» Все-таки, Богдану там було за 50, а у нього якийсь такий молодий голос. От ви почуєте цей диск, якщо хто матиме, послухайте.
Слухайте, і раптом такі якісь відкриття! І я кажу: «Добре. Хай друкують». Але я боялась подивитися. Ви не повірите: я сьогодні вперше побачила цю книжку! Мені її передали додому, я сказала: «Не подивлюся! Я боюсь!» Боюся, знаєте, страхом гарним, страхом подиву: невже це може бути?!
Тому що так паскудно, як мене видавали, так паскудно, як в радянські часи вони свої хаптурники видавали, розумієте, воно все блищало на гарному папері, а мені, спасібочкі, як на газетному! І то ми так звикли до цього. І тут раптом таке видання після тих піратських видань і після того львівського пана! От я ще розберуся, хто має право друкувати без мого дозволу!!! Ну, серйозно! ОПЛЕСКИ Він ще й каже, мені передали, що він поклав мій гонорар на депонент… Пробачте, я не од кожного візьму гонорар! За таке піратське видання і цей гонорар його хай оштрафують, хай це піде на дитячу лікарню в тому ж Львові на медикаменти! Треба, розумієте, треба вчити цих нахабних людей! Не можна так далі
Так от щодо «Берестечка». Я коли дізналася, хто там збирається. Ну, слухайте, це ж не можна витримати! Далі, коли вже почали видавати книгу Олі Богомолець на мої слова, з»явився там уже Іван Марчук, якого я страшно люблю як художника, я дивуюся, насправді геній, ну, просто геній і все!!! От. І коли вони всі там зібралися: і це видавництво, ця директорка, там оця, що ховається, Світланочка, - і хтось пожартував, що ніколи не бачив стільки геніїв на один квадратний метр! Я їм така вдячна, розумієте! Моя душа відпочиває за всі мої роки, яких багато, як ви знаєте з цифри ювілею. Я дуже вдячна вам всім: Олено Олександрівно, за цю книжку, дякую Петрові Бойку, дякую Сергію Якутовичу, я дякую Володимирові Панченку, я дякую редакторці Світлані, - вони, слухайте, вони так працювали – це якась фантастика! І я дякую своїй Оксані, що вона мене вмовила!!! ОПЛЕСКИ І СМІХ
Так, то я більше не буду казати в прозі. Може, я вам прочитаю кілька рядків віршів? Виберу найкоротші, добре? ОПЛЕСКИ
Я почну з кількох рядків віршів, які написані ще в 1993 році і надруковані 14 жовтня 93 року в газеті «Літературна Україна»:
«І знов сидять при владі одесную.
Гряде неоцинізм, я в ньому не існую!
Така до слави приналежність!
Така свобода і пісні!
Декоративна незалежність
ворушить вусами вві сні.
Покотили Україну до прірви!»
Зараз, з 2010 року я можу тільки додати: докотили Україну до прірви… І зараз по діагоналі я ті вірші, які писалися роки:
«Прогавили, прогледіли,
і хочеться на Марс.
Це сталася трагедія,
а ви зіграли фарс.
Отримали Україну без бою
і здають без бою,
а, втім, чого ж без бою:
б»ються поміж собою.
Дивлюся ввечері і вранці,
милуюсь депутатським гроном.
Яка гармонія і танці,
і єдність змій з Лаокооном!
Прости мені, мій змучений народе,
що я мовчу! Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш-сієш, а воно не сходе,
і тільки змії кубляться й сичать!
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми,
але убік безодні.
Компроміси, компромати,
компрадори і примати.
Скільки сили треба мати,
щоб усе це витримати?!
Які засиджені скрижалі!
Яке злиденство зветься шансом!
На жаль, уже і в цій державі
стаю потроху дисонансом.»
ОПЛЕСКИ
Знову ж таки, казав Дмитро Дроздовський: сумно! Не треба! Це дуже все сумно, щоб аплодувати.
«Ну, от і дожилася наша мова,
була-була безсмертною в віках,
але прийшли бендюжники від слова
і потопили мову в матюках».
Але давайте, що-небудь те, чого хоче душа:
«Починають зорі пригасати…
В пам»яті сутуляться хрести…
Альбіної, велетні, сарасвати,
поможіть цей сум перебрести.
Надходить ніч, думки у неї хмарні…
Бринить дорога на одній струні…
Нічного міста вафельки янтарні
тихенько тануть десь у далині…
І творять графіку химерну
в польотах бриюче низьких
останні музи постмодерну –
ворони звалищ приміських».
На жаль… Ті музи, на жаль… От… Що б вам ще прочитати?..
«Кричали ледарі: «Нам лідера!
Хоч поганенького! Аби!»
На цю біду немає лікаря…
Не дай Бог, бути лідером юрби!
Шакали знову ошукали,
тепер вони вже не шакали,
тепер вони: то «за», то «проти»,
то шахраї, то патріоти.
Доборолися! Добалакались!
Досварилися, аж гримить!
Україно, чи ти була колись
незалежною хоч на мить:
від кайданів, що волю сковують,
від копит, що у душу б'ють,
від чужих, що тебе скуповують,
і своїх, що тебе продають?!
Популяція! Нація! Маси!
І сьогодні, і вчора, й колись
українського пекла гримаси
упеклися мені. Упеклись!
Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство,
і віки без голів'я вогонь, -
хай він спалить усе це нікчемство,
українського пекла вогонь!»
Господи, пробач мені моє зухвальство, що я сподіваюсь бути почутою! Дякую.
ОПЛЕСКИ ОПЛЕСКИ ОПЛЕСКИ ОПЛЕСКИ ОПЛЕСКИ
«Марудне діло – ювілей,
всі пера вмочені в єлей…»
Я ці рядки написала дуже давно, ще близько не було ніяких ювілеїв. І я подумала тоді: чого це я написала? Який ювілей? Який єлей? Ну, мабуть, думаю, заримувалось. Знаєте, звичка римувати: єлей-ювілей. І забула… Аж тепер я зрозуміла: справді, дуже марудне діло ювілей і, справді, пера вмочені в єлей.
Але, якщо з єлеєм собі можна дати раду, можна не слухати всіляких таких високих слів, можуть мене люди зрозуміти й самі їх не казати, не писати, можна уникнути ювілейного вечора, щоб там ніхто не віншував, не говорив казенних слів, можна прийняти от такий варіант, який зробило це видавництво…
Уявляєте, вони запропонували презентацію. Це ж у нас презентація? І ми не будемо плутати жанрів! От… Правда, трошки вона якась така сердечна, трошки забагато людей як на презентацію. Я вам дуже вдячна, що ви прийшли, щоб ми знали, що ми разом, що ми потрібні одне одному. ОПЛЕСКИ
Я справді надумала повернутися в цю літературу, в цю культуру. Бо важкий час – це завжди мій час. А легкий час - то я не розумію. От коли трошки було легше, нібито, - я розуміла, до чого йдеться. Тут мої чорнобильці, моя чорнобильська дорога, рідна моя експедиція казала, як я там збирала невтомно культурну спадщину, архіви Чорнобильської зони. Я вам признаюся – це ще для мене була еміграція звідси! І ви знаєте, я там знайшла свою Україну. Отам, де Україна вмерла, – отам вона є! Там люди втратили свою малу Батьківщину і полюбили її безмірно, і відчули велику Батьківщину особливо там.
Отже, із єлеєм ми собі дали раду. Но пасаран! Ніякі, розумієте, урочистощі і ніякі, розумієте, фальшиві святкування у нас не проходять, як ви бачите. От. Але з ювілеєм справа складніша, тому що ювілей – це треба замислитися, як жилося, як прожилося, що зробилося, словом, відверто кажучи: ювілей – це презентація життя. І от ми зараз тут, на презентації книжки, а в мене презентація життя. І я вам скажу: відчуття тяжке – з того боку в мене одібрали життя і з цього віднімають, як зрештою, у всіх нас, у всіх вас. Ми би собі зичили чогось кращого… Ми би собі зичили і незалежності, і достойної держави… На жаль, так є, як є.
Але що ж, журитись?! Тут було багато слів про поразку… Чого ж програли ми… – Чи ми програли?! Ви знаєте, це ж так іде історія, це її кроки. Впритул, звичайно, - це все криза, крах, з дистанції часу – так іде історія. І ми повинні зараз набратися сил, набратися спокою, набратися доброго гумору! Сміх перепалює, а в сльозах можна втопитись. Не треба!
Отаким чином, якщо йдеться про ювілей як про презентацію життя, долі, а не просто як привід привітатися, прийняти подарунки, квіти і так далі, що я вам тоді скажу? – А те, що за життя можна було б значно більше зробити. У мене був великий проект! Величезний проект! Я хотіла історію України дати в строфі, в поемах, в історичних романах, в драматичних поемах. І так, як знаєте у мене «Скіфська одісея» є, і там є такі слова: «Десь тут урвалась пам'ять історична, зате вона навіки золота», - я хотіла оцю нитку пам'яті історичної протягнути через віки і я той проект робила. Значить, як ви знаєте, у мене є «Древлянський триптих», у мене є та сама «Маруся Чурай», те ж саме «Берестечко», «Дума про братів неазовських». І я це писала. Бо не підряд же ж будеш писати, а так, що відчуваєш. І якраз у мене в роботі був Володимир Великий, була Роксолана, була графиня Розумовська, Андрій Потебня і так далі - теми все важчі, чим ближче до сьогоднішнього дня. Я вирішила все подужати, все зробити!
І, може, мені б хотілося щось інше. Тут мене дуже хтось хвалив і представив вам як поета громадянського звучання. Це не ви, Юрку? Ви? - Я Вам дуже дякую, що ви так спостерегли це, а я Вам ще й признаюся, що я би хотіла писати лірику-лірику-лірику… Може, я хотіла б малювати срібним олівцем… Птиць малювати на льняній тканині… Може, коли мені Оля Богомолець співає «Де вечір пахне м'ятою, аж холодно джмелю», може, мені це ближче… «Але хіба хтів - мусів», - писав Стефаник. Але, знаєте, я вам скажу, що я в історії живу, я в історію дуже вільно входжу, в будь-яке століття – це теж моє.
От. І я от працювала над цими речами, і хотіла встигнути зробити всю історію України, всю нитку оцю золоту протягти. От. І тут настало така щаслива подія – Україна стала незалежною! І тут би, здається, вільно писати те, що ти хочеш, уже тебе радянська влада… Добрий вечір, Миколо! Це наш чорнобильський Микола Семиног. …уже нас радянська влада не переслідує, не забороняє – сиди й пиши історію, якісь речі для України! І тут дивне сталося… Раптом-раптом пішли такі якісь флюїди:
шістдесятники? – та, що там ті шістдесятники зробили? вони такі-сякі шістдесятники!
історія? –ха-ха.
патріотизм? – ги-ги.
Може, хтось пам»ятає із старших, раптом часто так на екрані з'являлася така крилата фраза: «Патриотизм – последнее убежище для негодяев!» А хто ж хоче буть «негодяем», розумієте? І людям щось таке вставляли в голову, і вони послухали. Раптом зробилися смішними письменники, скажімо, такого типу, як я. Чим вона займається?! Якийсь народ... У той час, коли треба щось таке модернове?! Що це буде?! – Ага! Хай це буде андерграунд! Їхали-їхали і нікуди не приїхали, тому що андерграунд – це діло старе, лондонська підземка. Куди ж поїдуть наші письменники?! Коли чекаєш голосу покоління, а кожне покоління приходить і хай подасть свій, камертональний, голос, щоб це рухалось надалі. Бо, що собою являють шістдесятники?! Та ось сьогодні: скільки там нас залишилось?! А от дивіться: от Дзюба, так? ось Юрій Щербак – ага! Гарно це звучало?! Гарні вони?!
Коли тебе за радянської влади підозрюють у націоналізмі і т.д., і т.д., ти не маєш свободи, ти виборюєш кожну ту строфу, а потім приходить свобода, Незалежна Україна, і ти, не мавши де перевести подих, ти знову опиняєшся в бозна-якому становищі! Народниця, розумієте?! Взагалі-то, я вам скажу, що ніяка я не народниця – це між нами кажучи, тому що я в тому Чорнобилі - це наймодерніші теми зараз отакий Чорнобиль!!! Це те, чого в світі немає!
Правда, мене ніхто не чіпав… Мене якось обходили так поштиво… Але ж то я розумію флюїди, оці паскудні флюїди у суспільстві!!! І я вирішила, поскільки пішов такий мат-перемат, збагатили українську мову російськими матюками… Так треба ж теж це з розумом робити. Росіяни, між іншим, мають цілу «теорію вопроса», вони роблять цілі наукові дослідження «Что такое русская «феня»?" або «Русский мат» Ахмaтової (це наукова дисертація, вона була десь в спецхранах, і правильно роблять, вони дбають про свою мову). У нас же це все перехопили: молодь непідготовлена – заматюкалась. Як я могла на це дивитися?!?! Для них - це був вияв свободи. Ви розумієте, що мали відчути ці шістдесятники, які знали, що таке свобода в умовах несвободи, і раптом - в умовах свободи я побачила молоду українську літературу, яка матюкалась наввипередки і показувала свою незалежність! І я подумала (я вже не торкаюсь політичних аспектів), я, власне, тоді написала: «Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі»! І я собі пішла в еміграцію – в Чорнобильську зону - з людьми, яких я безконечно люблю, - це моя Чорнобильська історико-культурологічна експедиція. Я думаю, що більшого сміху, гумору, сили, ніж було в цій експедиції, я ніде не бачила! Я собі вийшла з Спілки письменників, бо мені це нудне скиглення, скимлення набридло. І я дуже добре прожила цей час: альбо за своїм письмовим столом і за комп'ютером, альбо в експедиції в Чорнобильській зоні, з рідкісними виїздами в Польщу, у Францію, в Бургундію! Словом, працювала.
В цей час хтось казав, що руки опускаються, ніхто нічого вже не хоче. Я цього не розумію! Я зараз не бачу поразки! Поразка – або вона може бути в людях, або вона не може бути взагалі! Розумієте, єсть же високовольтна лінія духу, яка проходить крізь усі віки, і ми до неї повинні підключитися – це буде рух опору. Це ж не означає, що нам треба виходити на вулиці, бити одне одному морди або робити якісь демарші, чи що. Треба бути людьми! І у мене таке враження, що люди скучили за собою. І оце, власне, що ви прийшли, стільки на якусь одну презентацію, мені здається, що просто ви самі скучили за собою, за якоюсь атмосферою, хіба ні?! О П Л Е С К И
Мій чоловік колись казав: «Лінусенько, ти не бійся, людство ніколи не відмовиться від того, що воно любило в собі!». Українці знають, що вони люблять, взагалі, люди знають, що вони люблять. От ми і не відмовимося!
Тепер я конкретно про оце «Берестечко». Оскільки, виявляється, нашим читатчиам уже література не потрібна, поезія тим більше не потрібна …
камера не писала
… і я вирішила перейти на сучасну прозу. І я якраз писала прозові свої книги, коли ж чую, отримую листа від видавництва «Либідь», що вони пропонують мені видати «Берестечко». Я не відповіла - я не хотіла! Я як обпечена з тим «Берестечком»! Ви розумієте, що «Український письменник» (стала незалежною Україна) вони до того вже опустилися, що у них вже так: ні техніки не знали, не мали і т.д. Вони видали чорт його знає як, соромно, в нашій державі так не повинні книги виходить, як вони мені видали «Берестечко»! При чому, 10 тисяч примірників. Далі… Раптом почали виходити піратські видання! Просто піратські видання, вони ходять, хтось заробляє на цьому, ніхто мене не питає. І ідуть з поганого видання ще оці жахливі піратські видання! Де це взяли?! Звідки це приносять?! – Зловити неможливо - пірати дуже такі хитрі в цьому. Більш того, що вже зовсім важко витримати, я нещодавно дізналася, я цього не знала, що навіть солідне видавництво, здається, навіть державне – це «Каменяр»… Борисе, «Каменяр» - це державне? Державне львівське видавництво «Каменяр» видає «Берестечко» без мого відома, без договору, і я так нічого й не знаю!!! Я дізнаюсь від інших людей, що вони це видали! При чому, там є якась комісія чи комітет про особливо якісь там важливі видання. А куди ж вони дивилися? Яке вони мали право видавати гроші цьому хаптурнику, який чомусь без мого відома видає «Берестечко»?! Там же і договору то й не було! Оце я тільки недавно дізналася. Але мені досить було того видання, досить було піратських видань, щоб я просто не хотіла «Берестечка» перевидавать. Хоча я вам скажу, що я «Берестечко» мені дуже-дуже дорога річ! Вона писалася довго, вона дописувалась – час її дописував.
камера не писала
Я вирішила написати саме «Берестечко», бо це страшна була поразка.
камера не писала
Так ви знаєте, що зробив, ви звернули увагу, що зробив Богдан Хмельницький після страшної своєї поразки і, до речі, заради своєї дружини?! – Він женився…
камера не писала
Ніби ми залежимо від того, що хтось Голодомор - на сайті Президента закрили цю тему. Бо головне зараз нагодувати людей! Прийшла влада, яка, бачте, зараз нагодує людей. Люди їх годують, а вони, розумієте, чорті що виписують!!! ОПЛЕСКИ І СМІХ
Потім, виявляється, що «спасібочки», «спасібочки» нам…
ХТОСЬ КРИЧИТЬ З ЗАЛУ. ЛІНА ВАСИЛІВНА ПРИГЛЯДАЄТЬСЯ
… хтось там незадоволений?! ОПЛЕСКИ І СМІХ Хтось обіцяє в Каневі… Нічого не бійтеся, украйонці-хахли, (ЗНОВУ ЗВЕРТАЄТЬСЯ ДО ТОГО, ХТО ЩОСЬ ТАМ ОБУРЛИВО ВИКРИКУВАВ) не бійтеся, Ви зможете, ми Вам дозволяємо розмовляти Вашою мовою.
Потім навіть один політик сказав, що виніс Україну на своїх руках! При чому, політик, до якого я добре ставлюся. Досить уже той – такого пафосу «виносити Україну на руках», «годувати», «обіцяти» й т.д! Ша! Треба бути скромнішими! От, і треба поважати народ! От, не розколювать його! Тому що, коли кажуть: Схід/Захід, так далі… Ви знаєте: всі ці дні, от у мене презентація, ювілей, якось я його мушу витримати, то мені дзвонять звідусіль і пишуть. Як ви думаєте, перший дзвінок звідки був? – З Донецьку. ОПЛЕСКИ З Луганську. ОПЛЕСКИ У мене сидять гості – дзвонять мені з Макіївки (там прекрасно співають, є там такий хор), кажуть:
- У Вас там що, гості?
- Гості.
- Передайте їм прівєт от донєцкіх бандітов! ОПЛЕСКИ І СМІХ
От, і я спокійно кажу: «Гості, привіт вам од донєцкіх бандітов». І так далі, і так далі… Тобто в мене якась моя Україна, яку я не впізнаю. В інтерпретаціях політиків я не знаю такої України! Я знаю ту Україну, для якої я живу, для якої варто жити і працювати!!!
Так от я про «Берестечко». Значить, чому я його написала? – Кажу вам: це не про поразку, це про перемогу поразки. Я мусіла написати всі стани. Кажуть: Богдан Хмельницький три дні й три ночі пив в урочищі Гончарі після тої поразки. Пив! А що таке? – Мужчина, коли падає сильний мужчина, - гуркоту більше, ніж комарик коли падає, - значить і переживань більше і емоцій… Але розумієте, для мене було головне написати перемогу над поразкою. І я її написала, про що свідчить мотто – «Немає часу на поразку!»
Мала вийти перша книжки прози, про яку Дмитро Дроздовський завжди докоряє мені, що вона досі не вийшла. Знаєте, писати прозу важче, ніж вірші, - це страшно відповідально, особливо у цей наш час! Значить, скоро вийде та повість. Вона називається «Записки українського самашедшего». Як ви розумієте, у Гоголя «Записки сумаcшедшего», а я зробила уточнення, тому що українське божевілля – воно специфічне, бо, скажімо, якщо в Росії – манія величі – це хвороба, а в України раптом манія меншовартості. То я кажу, що коли Гогольский сумаcшедший, поскільки він російський сумаcшедший чиновнік, так такий сумаcшедший став Іспанським корольом Фердінандом VIII, і як у нас українець уже сумаcшедший, то він може побігти по стіні, як герой Кафки, Грегор, котрий раптом захотів поганого сиру і потім побіг по стіні… Значить, на це все треба звернути увагу! Приниження – це те, чого просто більше не можна допускати і культивувати!
І коли все-таки, все-таки видавництво не зважило на моє мовчання… І тут хтось сказав, подякував Оксані моїй за човникову операцію. Вона справді попрацювала добре. Вона мені сказала: «Ти знаєш, там же ж буде Сергій Якутович!» І тут я зрозуміла: Боже ти мій, я дуже люблю Сергія Якутовича, я його ще батька знала! Розумієте, це, коли проживеш якийсь шмат життя, може, більше любиш людей, бо ти знаєш їх в еволюції. Потім Оксана мені сказала: «А ти знаєш, як читає Петро Бойко Шевченка?» «Та, - я кажу: вони всі декламують!», - і не хотіла слухати, тому що мене дуже багато читають, але, знаєте, так значущо, а я не люблю цього. А вона каже: «Ти послухай». І я послухала Шевченка – ой! Далі: читає «Берестечко»! При чому, священик! Та ще й з Шевченківської церкви! Як він читає! Без декламації, часом він так читає, тим, чим я писала! І я раптом дуже полюбила цього невідомого мені священика Петра Бойка! Але мені так, як він читає, з його голосу, мені здалося і я питала: «А чи він не замолодий для того, щоб Богдана Хмельницького читати?» Все-таки, Богдану там було за 50, а у нього якийсь такий молодий голос. От ви почуєте цей диск, якщо хто матиме, послухайте.
Слухайте, і раптом такі якісь відкриття! І я кажу: «Добре. Хай друкують». Але я боялась подивитися. Ви не повірите: я сьогодні вперше побачила цю книжку! Мені її передали додому, я сказала: «Не подивлюся! Я боюсь!» Боюся, знаєте, страхом гарним, страхом подиву: невже це може бути?!
Тому що так паскудно, як мене видавали, так паскудно, як в радянські часи вони свої хаптурники видавали, розумієте, воно все блищало на гарному папері, а мені, спасібочкі, як на газетному! І то ми так звикли до цього. І тут раптом таке видання після тих піратських видань і після того львівського пана! От я ще розберуся, хто має право друкувати без мого дозволу!!! Ну, серйозно! ОПЛЕСКИ Він ще й каже, мені передали, що він поклав мій гонорар на депонент… Пробачте, я не од кожного візьму гонорар! За таке піратське видання і цей гонорар його хай оштрафують, хай це піде на дитячу лікарню в тому ж Львові на медикаменти! Треба, розумієте, треба вчити цих нахабних людей! Не можна так далі
Так от щодо «Берестечка». Я коли дізналася, хто там збирається. Ну, слухайте, це ж не можна витримати! Далі, коли вже почали видавати книгу Олі Богомолець на мої слова, з»явився там уже Іван Марчук, якого я страшно люблю як художника, я дивуюся, насправді геній, ну, просто геній і все!!! От. І коли вони всі там зібралися: і це видавництво, ця директорка, там оця, що ховається, Світланочка, - і хтось пожартував, що ніколи не бачив стільки геніїв на один квадратний метр! Я їм така вдячна, розумієте! Моя душа відпочиває за всі мої роки, яких багато, як ви знаєте з цифри ювілею. Я дуже вдячна вам всім: Олено Олександрівно, за цю книжку, дякую Петрові Бойку, дякую Сергію Якутовичу, я дякую Володимирові Панченку, я дякую редакторці Світлані, - вони, слухайте, вони так працювали – це якась фантастика! І я дякую своїй Оксані, що вона мене вмовила!!! ОПЛЕСКИ І СМІХ
Так, то я більше не буду казати в прозі. Може, я вам прочитаю кілька рядків віршів? Виберу найкоротші, добре? ОПЛЕСКИ
Я почну з кількох рядків віршів, які написані ще в 1993 році і надруковані 14 жовтня 93 року в газеті «Літературна Україна»:
«І знов сидять при владі одесную.
Гряде неоцинізм, я в ньому не існую!
Така до слави приналежність!
Така свобода і пісні!
Декоративна незалежність
ворушить вусами вві сні.
Покотили Україну до прірви!»
Зараз, з 2010 року я можу тільки додати: докотили Україну до прірви… І зараз по діагоналі я ті вірші, які писалися роки:
«Прогавили, прогледіли,
і хочеться на Марс.
Це сталася трагедія,
а ви зіграли фарс.
Отримали Україну без бою
і здають без бою,
а, втім, чого ж без бою:
б»ються поміж собою.
Дивлюся ввечері і вранці,
милуюсь депутатським гроном.
Яка гармонія і танці,
і єдність змій з Лаокооном!
Прости мені, мій змучений народе,
що я мовчу! Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш-сієш, а воно не сходе,
і тільки змії кубляться й сичать!
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми,
але убік безодні.
Компроміси, компромати,
компрадори і примати.
Скільки сили треба мати,
щоб усе це витримати?!
Які засиджені скрижалі!
Яке злиденство зветься шансом!
На жаль, уже і в цій державі
стаю потроху дисонансом.»
ОПЛЕСКИ
Знову ж таки, казав Дмитро Дроздовський: сумно! Не треба! Це дуже все сумно, щоб аплодувати.
«Ну, от і дожилася наша мова,
була-була безсмертною в віках,
але прийшли бендюжники від слова
і потопили мову в матюках».
Але давайте, що-небудь те, чого хоче душа:
«Починають зорі пригасати…
В пам»яті сутуляться хрести…
Альбіної, велетні, сарасвати,
поможіть цей сум перебрести.
Надходить ніч, думки у неї хмарні…
Бринить дорога на одній струні…
Нічного міста вафельки янтарні
тихенько тануть десь у далині…
І творять графіку химерну
в польотах бриюче низьких
останні музи постмодерну –
ворони звалищ приміських».
На жаль… Ті музи, на жаль… От… Що б вам ще прочитати?..
«Кричали ледарі: «Нам лідера!
Хоч поганенького! Аби!»
На цю біду немає лікаря…
Не дай Бог, бути лідером юрби!
Шакали знову ошукали,
тепер вони вже не шакали,
тепер вони: то «за», то «проти»,
то шахраї, то патріоти.
Доборолися! Добалакались!
Досварилися, аж гримить!
Україно, чи ти була колись
незалежною хоч на мить:
від кайданів, що волю сковують,
від копит, що у душу б'ють,
від чужих, що тебе скуповують,
і своїх, що тебе продають?!
Популяція! Нація! Маси!
І сьогодні, і вчора, й колись
українського пекла гримаси
упеклися мені. Упеклись!
Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство,
і віки без голів'я вогонь, -
хай він спалить усе це нікчемство,
українського пекла вогонь!»
Господи, пробач мені моє зухвальство, що я сподіваюсь бути почутою! Дякую.
ОПЛЕСКИ ОПЛЕСКИ ОПЛЕСКИ ОПЛЕСКИ ОПЛЕСКИ
суббота, 10 апреля 2010 г.
вторник, 6 апреля 2010 г.
Это либо эпидемия, либо эпизоотия, либо эфиопия..
А может кто-нибудь пользуется хорошими этимологическими и толковыми словарями? какие бы вы посоветовали? (подойдут и онлайн и не онлайн)
:)
:)